Перша згадка про Бабин у літописах датується 1545 роком. У середині ХVІ століття село належало не князям Острозьким, а було підпорядковано вельможам литовсько-польської корони. Акт 1528 року згадує власника села Бабин - Семеона Бабинського, прізвище якого взято, за традицією ХV століття від імені поселення. Пан Василь Бабінський перейшов з православ’я у соцініанство. Він відібрав старовинну православну церкву, в якій були поховані його пращури і зробив з неї молитовний дім для своїх одновірців. Розділяв погляди Бабінського і пан Ягодинський, про якого дослідники відгукуються як запеклого католика, котрий „сь кощунственною цьлью приказаль подрубить крест сь роспятіемь, стоявшій на вигонь Гощи” Припускаємо, що проповідниками в молитовному домі були Петро Моршковський, Генріх Полюдіус чи брати Стоїнські. Таким чином Бабінський хотів поширити освіту, спрямовуючи православних в католицтво. Соцініанство серед селян не прижилося. Є звістки про втечу селян до інших маєтків. Слідуючи за метрикою 1677 року село межувало з Крупою (Гориньградом), Городищем, Бугрином та урочищем Зубровим курганом. Через Бабин проходив шлях під час визвольної війни 1648-1654 років під проводом Богдана Хмельницького. Через село визволителі пройшли прямуючи на Рівне. Документальна назва Бабин згадується у свідченні від 5 травня 1673 року. Тоді спостерігали в околиці села стовпоподібну хмару, яка викликала страшенну бурю, що зривала дахи, піднімала на висоту 10 метрів різні предмети, речі й воду зі ставка. Потім село переходить іншим власникам: Радзивілам, Кошенівським, Малинським. Ці представники шляхти жорстоко гнобили селян. В першій чверті ХVІІ століття панщина досягла 4 днів на тиждень. Крім панщини Бабінський стягав грошові натуральні платежі, що призвело до зубожіння селян. Сільське господарство було головним заняттям населення. Позбавлена власної землі частина населення займалася ремеслами. Виготовляли посуд, колеса, сані. З ремеслом розвивалася й торгівля. Бабинці їздили на ярмарки, котрі відбувалися 4 рази рік в Гощі, частина населення віддавали перевагу ярмаркуванні у Бугрині. Торгували колесами, дошками, посудом, зерном, саньми, рогатою худобою. Після Андрусіївського перемир’я шляхта посилила свій гніт. Селянство жорстоко експлуатувалось. Панщина досягла 6 днів на тиждень.
З 1804 року Бабином правила Станіслава Агата, а з лютого 1833 року ці землі перейшли у спадок її сину Францішку-Міхалу, який панував тут до 1852 року. Він у свою чергу підписав маєтки небозі Теклі-Октавії Юлії Ланкевич (1808-1882). Вона крім Бабина заволоділа Синьовом, Бочаницею, Терентієвом, Гощею, Агатівкою. Землі Октавії були віддані під заставу поміщику Олександру Злотницькому і в 1870 році пущені в оренду на 36 років. Після смерті Октавії Злотницький продав землі полякам.
Після ліквідації кріпосництва в 1861 році більшою частиною кращих земель володіли Могилевські. З 500 десятин ріллі 300 належало поміщику, а 200 десятин – 46 селянським сім’ям, серед яких було 7 заможних.
Історія цукрового заводу пов’язана з іменем Василя Шульгіна, що побудував його в 1913 році. Народився він у Києві 1878 року. Походив із дворян Волинської губернії, закінчив юридичний факультет Київського університету. Під час лютневої революції брав участь у створенні Добровольчої армії. Після закінчення Громадянської війни перебував в еміграції. В 1925 році нелегально приїздив до СРСР. Автор книг «Дні» (1925), «1920-й рік» (1927), «Три столиці» 1927).
Засновник зробив досить вдалий вибір щодо розташування підприємства: навколо розкинулись урожайні землі, що давали якісну сировину.
Робочий день на підприємстві був ненормований. В середньому він становть 12 годин на добу. Гроші робітникам щонеділі виплачувалося золотом. Перше виробництво тривало 29 діб. За добу вироблялось 300-350 т буряків. У 1923 році цукроварня переходить до рук чеських акціонерів. Вони відремонтували завод, що дало змогу вже переробляти вже 400-450 т цукрових буряків, але скрізь використовувалась важка ручна праця. Саме підприємство складалось з тісної коробки головного корпусу, до краю заповненого обладнанням. Посередині знаходилася парова машина. Буряки, камінь, вугілля – все перевозилось кіньми. 1926 року цукроварню купили польські акціонери. В цей час виробничий сезон тривав вже 30-35 днів. За добу перероблялось 500-600 тонн цукрових буряків. Обладнання в цей час залишалось досить примітивним, працювало виключно від парових машин. В роки війни завод двічі був підпалений. Після визволення краю від німців 1944 р. підприємство почало давати країні цукор. Побудовано новий цукровий склад мішкотари, естакади для транспортування буряків та жому, повністю реконструйовано бурякопереробне відділення, побудовано сучасне приміщення продуктового цеху. Котельня з твердого палива переведена на мазут, а з 1996 р. – на природний газ. 1998 р. власником підприємства стає компанія «Фіко» Проведена повна автоматизація майже всіх технологічних процесів на основні мікропроцесорної техніки з комп’ютеризацією робочих місць.
Становище селян на початку ХХ століття було важким. Власного хліба вистачало тільки до Різдва. Над селянами тяжіли важкі борги. Личаки, пофарбовані у вільховій корі штани – святковий і буденний одяг селян. За словами старожила Якима Дубича , село тоді виглядало так: на схилах горбів тулилися до землі низькі, вкриті соломою хати селян з двома маленькими віконцями. Ліжко можна було побачити в хаті більш заможних селян, іншим за постіль правила солом’яна підстилка, розстелена на глиняній долівці, а взимову пору на дерев’яному щиті.
В 1905 році земство побудувало трикласну школу. В якій мало можливість навчатися 20-25 дітей. В основному навчалися хлопчики. Всі справи школи були в розпорядженні місцевого священника. Він навчав грамоти, Закону Божого, правил поведінки .
Після приєднання західноукраїнських земель до Польщі, навчання в школі велося переважно польською мовою. Володіти земельними угіддями стали Камінські, а цукрозавод перейшов до чеських буржуа.
Вранці 1918 року жителі села зібралися на шосейній дорозі, адже прийшли „червоні”. В цьому ж році було націоналізовано і роздано селянам 300 десятин поміщицької землі, сільськогосподарський реманент, коней, націоналізовано цукровий завод. В школі почали навчати рідною мовою. Кількість учнів зросла до 100 дітей. При школі організовано навчання для дорослих, відкрито клуб, хату-читальню.
У вересні 1920 року Бабин увійшов до Польщі і перебував там до вересня 1939 року. Невдовзі після приєднання до СРСР бабинці мали можливість пройти курс лікування в районній лікарні (25 ліжок, 4 лікарі, 37 медичних працівників)
Жорстока війна (1941-1945) зачепила село своїм чорним крилом.Ворожа окупація села тривала з 2 липня 1941 року по 1 лютого 1944 року. 2 липня 1941 року Бабин окопували німецькі фашисти. З початком Другої світової війни чимало мешканців села було мобілізовано в Червону армію. Кожен третій з них не повернувся. А скільки наших односельців залишилось у ворожому полоні, померло від ран.
В північно-східній частині села відбувся бій.. Всі піхотинці героїчно загинули і поховані в братській могилі. Стоїть вона в центрі села і є місцем поклоніння великому подвигу, разом з іншими 54 обелісками, що є в нашому районі. Гірка доля спіткала 40 робітників цукрозаводу. А сталося це так. Невідомо ким був убитий німецький офіцер і солдат. У відповідь на це фашисти закатували на хуторі Чорні Лози (в районі Дмитрівки) мирних громадян.Тоді, до слова, страшну трагедію спостерігав місцевий священник. Пізніше він розповідав, що після трагедії земля ще ворушилася 2 дні.
Серед 580 юнаків і дівчат, які були вивезені до Німеччини з Гощанського району були й бабинці. Але вороги не знали спокою на захопленій землі. На заводі створено підпільну групу, яка у своїх діяннях підпорядковувалась Гощанській підпільній організації. Група складалась з 16 військовополонених. Очолювали її агрономи Марищенко і Горський. Вона здійснювала диверсії, зокрема зіпсувала насіння цукрових буряків, перегрівши його під час сушіння. Було встановлено спостереження за рухом німецьких військових частин по трасі Рівне-Чоп. Згодом група вилилась у партизанський загін. Патріоти увійшли в склад партизанського загону Д.М.Мєдвєдєва. Підпільна організація крім Бабина діяла в сусідньому селі Рясниках.
Підпільники підтримували зв’язок з боївкою УПА та районним проводом ОУН, виготовляли і розповсюджували антирадянські листівки, поширювали серед місцевого населення націоналістичну пресу, вели розвідувальну роботу.
У нинішньому списку реабілітованих Булка Марія, Поліщук Мартин Тимофійович, Паламарчук Марія Степанівна, Дубич Михайло Дем’янович.
У Сибір було депортовано родину Паламарчук Марії Степанівни. Марія Степанівна показує папірець, який є таким важливим для неї.
Зачитує:”Справка выдана 1992 года. Согласно заключения УМГД Ровенской области от 29.09.49 была выселена Кравец Мария Степановна, а 17.09.49 особым определена на спецвысиление в Хабаровский край с конфискацией имущества как семья участника ОУН осужденного 7.07 на 10 лет”.
…Поселили нас в бараці, по одній родині на куток. У важких умовах ми з мамою та сестрою прожили 6 років. Поселення було обгороджене колючим дротом, сторожовими вежами, охоронялося собаками. То був український „посьолок”, але були там росіяни, японці. Перебували ми в Хабаровському краї, де морози сягали 40 градусів. Влітку діти час від часу натикалися на людські кості. Але нам вдалося повернутися. Повернулися ми в 16 серпня 1954 року. Приїхали, а в хаті живуть інші люди. Жили в рідні. Важкі часи пережили.
З розповіді Поліщука Мартина Тимофійовича: „Воював я в Тучинських лісах.Під час облави нас оточили, мене ув’язнили в м. Рівне. Впродовж 1 місяця йшло слідство. Два роки був у таборі у Харкові, стільки ж був на нефтяних шахтах у Комі СР, відбував покарання на рудних шахтах у Казахстані . Звільнили мене через один рік після смерті Сталіна. Став жити в брата, бо хату спалили „рускі”. Працювати пішов на завод”.
Ніна Іванова розповідає:
- Саме 22 червня 1941 року я народила дочку. Послала звістку чоловіку, який на той час був під Смоленськом. Дочку назвала Павліною. Після родів я жила в Дорогобужі. У моїх батьків, що жили на нинішньому Бугринському повороті, внаслідок бойових дій згоріла хата. Важко було. Чоловік з фронту не повернувся. Не дивлячись на важкий час мені вдалося вижити. Пізніше я народила ще трьох дітей. Зараз я маю 8 онуків, 5 правнуків. Проживають вони по всій території України : в Києві, Івано-Франківську, Ковелі.
А ось ще спогади про ті страшні роки жительки с. Бабин Орисі Кубай. Вона розповіла як у війну невідомі люди зайшли у хату. Поставили її матір під стіну і запитали про підпільників. Та сказала, що нічого не знає. Тоді „заговорила” зброя. Кулі обписали коло навколо жінки. Через певний час вона прийшла до тями. А на згадку про непрошених гостей лишилось те зловіще коло на стіні, як межа між смертю і життям.
Із розповіді ветерана Великої Вітчизняної війни Марчука Петра Андрійовича
- На щастя, наше село обійшла трагічня доля Пустомит, яке усередині грудня 1943 року німцями було знищено майже усе. У вогні загинуло 488 чоловіків, жінок і дітей. Окупаційний режим у селі Бабин тривав з 2 липня 1941 року по 30 січня 1944 року. Днем визволення с. Бабин вважаємо 1 лютого. Тоді відбувся мітинг з нагоди визволення.
У окупованому Бабині загарбники створили орган управління на чолі із старостою. Ним у нашому селі був Герман. Штаб німців знаходився у його ж хаті у північно-східній частині села. Частина німців проживала у заводській конторі та при старій школі, що заходилась неподалік від нинішньої.
За час окупації німці двічі спалили завод. Проте, підприємство відбудовувалось. Тут працювали військовополонені, а також односельчани. За один день праці на підприємстві німці давали 2 кілограми цукру. Хто брав більше, того нещадно били охоронці, що стояли на прохідній, чатували на території. В ніч на 1 лютого 1844 року Бабин було звільнено воїнами 112 стрілецької дивізії 13-ї армії.
У післявоєнні роки здійснюється реконструкція цукрового заводу, розширюються його цехи. З 1960 року село змінило свій вигляд. З кожним роком зростала торговельна мережа в селі діяло різних крамниць, кафе, кілька ларків. У 80- роках до послуг бабинців було 16 торговельних точок.
У новобудові „мішкотари” при заводі створено готель, у якому робітники, які були у командировці, могли відпочити. Їдальня, що розміщувалася в новому адміністративному корпусі запезпечувала гостей та працівників заводу повноцінним харчуванням. Слюсарям видавали талони на молоко. Щорічно здавалося під ключ 6 квартир. У 1988 році місцеве підприємство переробляло на добу 1500 тонн цукрових буряків (в 1939 році 600 тонн). В 80-х роках у Бабинській школі було по три класи випускників. В десятирічку учні приїздили навчатися з Рясник, Підлісок, Дмитрівки, Ілліна, Дорогобужа, Горбакова, Томахова та ін. сіл. У школі обладнено навчальні кабінети, майстерню, тир.
На сьогоднішній день село Бабин гордиться трудовими династіями Мамчурів, Щеснюків, Ковальчуків, Красевичів. В селі діє цукровий завод, приватне підприємство „Політор”, що виробляє пластмаси, переробний компклекс. Найстаршими жителями села є Попович Катерина Тимофіївна (1913) та Єхало Яків Пилипович (1914). У селі проживає 15 багатодітних сімей.
Дані про село:
Загальна площа земельних угіль – 1, 600 га
Кількість дворів – 903 господарства
Кількість населення – 2344 ( станом на 15.12.2007)
За матеріалами Познюр Юлії
